Пт. Лис 22nd, 2019

Я знову хочу до Парижа!

париж

Коли в школі на уроках мене намагалися навчати гелкотіти французькою, мені, звичайно, було цікаво та навіть весело, але я знала, що до Франції через залізну завісу я не прокрадусь. Тому, хоч оцінки в мене були гарні, я старанно не вчилася. В інституті з французьким в мене теж проблем не було, але я, в основному, як той собака не розмовляла, проте блискуче робила переклади. Іноді стимули вчити мову з’являлися. Якось я пробувала взяти участь в програмі з імміграції в Канаду, але не підійшла відразу, а одного разу троюрідна тітка в Парижі знайшлася.

З тіткою з Франції я декілька років листувалася, вона мені слала красиві листівки та писала довгі листи, відповідати мені допомагала франкомовна негритянка, яка вчилася зі мною в виші. Але, на жаль, з можливою поїздкою в Париж до далекої родички мене випередили. Це зробила рідна, зараз вже покійна тітка. І в цьому не було б нічого страшного, якби відправляти додому мою тітку парижанам не довелося за свій рахунок. У житті трапляються не дуже приємні та не дуже зручні моменти, мені складно сказати, чому так вийшло. Після цього нав’язуватися родичам було соромно. Потім я навіть примудрилась здати кандидатський мінімум з французької мови, так й не навчившись хоч якось балакати та будувати речення, просто вивчила напам’ять один з текстів. Бо Франція все одно вже була далекою.

Згодом, мрія погуляти по Єлисейських полях залишилася далеко позаду. Хто мені дасть ту візу? А якщо її дадуть, то де взяти ті гроші? Тим більше, що коли виникало питання про те, куди ж поїхати, завжди на перше місце висувалося море. Чорне або Червоне, в залежності від пори року. Єгипетське, кримське, одеське. Відпочивати на Лазурному березі такого навіть у фантазіях не було. Час минав, французьку мову я остаточно забула. Бо навіть ті собаки, які все розуміють, дичавіють та перестають сприймати людські команди, а рівень знань в мене такий  й був.

Мрії збуваються! Летимо до Парижа!

Але, життя непередбачуване. Коли мрії були остаточно та роками поховані, вже після надання Україні безвізу, знайшлися гроші, знайшлися квитки за три місяці до поїздки, яка передбачала, що я можу побачити Париж. Виявилося, що за такий час не тільки вивчити французьку мову нереально, але й згадати те, що, здавалося, я колись знала. Тому довелося летіти мені в Париж майже німою та не захищеною від цього великого світу щасливих людей. А вони там такими й є, бачила на власні очі. Насправді, мені все ж трішки пощастило, бо моїм супутником був чоловік, здатний зв’язати два слова англійською. Безтурботні паріжані, які говорять французькою та слухають французьку музику, цілком здатні розуміти англійську мову від іноземця.

Переліт до Франції доставив масу задоволення. Особливо припали до душі життєрадісні стюарти, які дозволили нам пересісти на більш зручні, вільні місця. Це так круто, коли в літаку французької авіакомпанії можна випити біле або червоне французьке вино. Але вже в польоті виник мовний дискомфорт. Хоча…хоча…ще більший дискомфорт я відчула, коли на виході з аеропорту імені Шарля де Голля працівник, який перевіряє документи, заговорив зі мною російською. Матір Божа, “псячою мовою окупанта”! А я вже так приготувалася щось відповідати йому на французькій:“Бонжур, месье! Коман са ва? Вів ля Франс!”. Ля Франс чи ле Франс? Аааа, ніц не пам’ятаю!  Втім, питань він мені ніяких не ставив. Подивився на мій новий біометричний пашпорт та з усмішкою повернув. Ура!  “Ласкаво просимо в Париж!”. Аеропорт вразив своїм величезним розміром будівля насправді приголомшила, викликаючи якусь очманілу неуважність. Таку, яка, можливо, іноді виникає у селян, що вперше потрапили до великого міста. Але ми все ж таки спромоглися розібратися за схемами, як дістатися до поїзда, що прямує в столицю Франції з аеропорту. Алілуя, це виявилось можливим.

Купуючи квитки, ми зіткнулися з деякими труднощами. Нашу картку автомат не прийняв. Ось і перше випробування! У підсумку, ми зняли гроші в банкоматі. Але проблема ніц не зникла, тому що після цього ми збиралися дати готівку робітниці аеропорту, з якою попередньо домовились, що вона розрахується за нас своєю карткою. Проте, вона спокійнісінько десь пішла, мабуть не зрозуміла що від неї хочуть ці дивні українці. Чорношкіра усміхнена красуня  відьма? Це саме тому вона вирішила доставити незручності двом іноземцям, одна з яких мовчить, як риба об лід, а другий говорить англійською? Не може такого бути! Часу в нас й так було обмаль. Зранку ми мали летіти до Тунісу, а вже було близько 18.00.  У підсумку, нашу проблему вирішив китаєць, який розрахувався своєю готівкою в автоматі, а ми побачили, куди її треба засовувати.

О, боги, скільки складнощів з цією автоматизацією без звичайних кас! До речі, на нашу розгубленість додатково вплинули люди, які шикувалися в довгу чергу до одних автоматів, що продають квитки, ігноруючи інші автомати, біля яких нікого не було.

Натомість, подорож на поїзді переповнила мене відчуттям надійності. Пейзаж за вікном не занадто сильно відрізнявся від київського. Ті ж дерева, ті ж паркани, іноді й схожі будівлі. Тільки чорношкірі французи на перонах та деякі деталі підказували, що ми знаходимося в чужій для нас країні. Поруч з нами в вагоні розташувалися хлопчик та його тато. Незграбний підліток був одягнений в “шкільні” брюки “радянського зразка” та білу сорочку. На татові була простенька сорочка в клітинку і джинси. Ці, на перший погляд мешканці Бородянки, розмовляли поміж собою французькою, та так гарно, що не залишалося сумнівів в їх місцевому походженні.

Наче вдома

Метро Парижа на тій станції, на яку ми прибули, виявилося якимось “багатоповерховим”. Безпосередньо нижній рівень, де курсували потяги метрополітену, виглядав “бідненько, але чистенько”. Настільки чистенько, що деякі люди сиділи просто на сходинках. Проте, рівень вище здався мені нескінченним святом життя з численними сяючими магазинами та блискучим склом вітрин. Багато крамниць підземного ТЦ торгували французької декоративною косметикою та легендарними парфумами. Ми рухалися по величезній трубі в пошуках своєї гілки. Але повороту на неї ніде не було. У підсумку, ми з’ясували, що вона закрита на ремонт. Довелося скористатися схожою гілкою, потяги якої йшли в центр міста. Нас цікавила набережна Сени, бо ми запланували маршрут від Собору Паризької Богоматері до вежі Ейфеля.  

Коли ми вийшли з метро, ми потрапили на вулицю, що виглядала, як щось середнє між центральною вулицею Одеси та однією з центральних вулиць Києва, з традиційною бруківкою та своєрідною архітектурою. Але це був Париж. Якийсь такий рідний, ніби я в ньому вже була. Можливо,  в минулому житті?

От не скажу, що ми впевнено рушили до набережної Сени при всіх картах та зручних покажчиках на цій вулиці та й ще маючи карти в смартфоні. Було не так. Якесь надлюдське почуття, після повного нерозуміння всіх цих карт нас, туди винесло. Ногами. Ми відразу приземлилися в кафе “Le soleil d’or”, щоб випити пиво та трішки розслабитись. Моїх мізерних знань французької вистачило, щоб перекласти назву кафе, як “Золоте сонце”.

Треба сказати, що тротуари в цьому місці дуже вузькі, столики в кафе маленькі і розгорнуті обличчям до набережної. Все це зручним не здалося, але при цьому всі види транспорту, автобуси та велосипедисти не викликали відчуття небезпеки.

Все навколо було затишним, крихітні столики теж. Така дивна захищеність на фоні небезпечного транспорту. Звичайно французького, переважна більшість авто – рено та сітроен. У старовинних будинках навпроти на іншому березі Сени балкони були якось по-домашньому прикрашені розкішними червоними квітами. Обслуговуючи нас, офіціант повідомив, що кафе скоро закривається.

Освітлений сонцем

Було близько восьмої вечора. Ми рушили у напрямку  Собору Паризької Богоматері. По Сені пливли численні прогулянкові катери, одні були переповнені людьми, як то кажуть під зав’язку, люди їхали майже в тісноті, в інших було дость вільно, деякі були обладнані шикарними ресторанами.

Біля входу в Нотр Дам неземними голосами співав хор, дуже гарно та без акомпанементу. Концерт під відкритим небом хотілося слухати та слухати, але ми побігли далі, навіть не заглянувши в собор хоча б одним оком.

Ми поспішали побачити якомога більше. Перейшовши по мосту з назвою Нотр Дам, ми попрямували в сторону Лувра. В основному, старовинні розкішні палаци вздовж набережної, з дивовижним опрацюванням пластики пастельних та нерідко сірих фасадів, увінчані звичайними темно-сірими дахами. Іноді з мансардними вікнами. Але, чомусь саме така колористика, на тлі пронизливо синього неба, створювала дивовижне відчуття легкості та навіть польоту.

Ось саме це рекламне відчуття, яке дарує дівчинка в маленькій чорній сукні. Воно підфарбовувалось легкою аурою французьких парфумів, яка час від часу виникала, супроводжуючи когось із перехожих.

Коли ми дійшли до Лувру, сонце вже сідало, фарбуючи все навколо, в тому числі й чудовий палац, в рожевий відтінок фламінго. Усюди на траві сиділи люди. 

Парижани відпочивали та насолоджувалися життям. Дуже багато людей різного віку. Був вихідний, тому вони пили вино прямо на березі. Деякі сиділи за своїми власними столиками з білими скатертинами та пили з келихів. Хтось постелив скатертину на землю. Одна дівчинка підбігла, щоб попросити в нас штопор, якого у нас, звісно, не було. Хтось гуляв з собаками, хтось катався на велосипеді або скейті, хтось робив пробіжку в навушниках. І ще, що вразило багато закоханих, які цілуються на вулиці. Адже Париж, як з’ясувалося, називають містом кохання не просто так.

За течією Сени

Коли ми йшли по бруківці вздовж річки, дівчина, що біжала нам назустріч, тримаючи в правій руці відкриту пляшку вина, подібно до того, як люди в Києві іноді ходять із пляшкою пива, стрельнула цигарку. Ось так, запросто, швидким кроком назустріч вона йшла, закурила та побігла далі.

У багатьох місцях уздовж Сени стояли якісь незрозумілі металеві форми різного розміру і з різними пропорціями, вони здорово псували весь вигляд. Неможливо було зрозуміти що це таке, схоже на контейнери для сміття, але один з них в таку пізню годину виявився відкритим. “Мусорки” служили “вітринами” для продажу різних сувенірів, тобто були малими архітектурними формами, хоч так  їх язик не повернеться назвати. Але, вдень у туристів, напевно, очі розбігаються.

Поки не стемніло, я намагалася фотографувати красиві будівлі, кожна з яких дихала віковою історією.

Але сутінки робили світлини все більш неякісними.

Недалеко від башти Ейфеля ми натрапили на дивний храм, здалеку схожий на мечеть, але з хрестом. Там юрбилася купка мусульман, які нескінченно та з подивом повторювали слово “собаки”, французькою, зрозуміло. Тому що храм був православним, побудованим росіянами.

Ніч у місті кохання

До найвідомішої паризької вежі ми підійшли, коли стало зовсім темно. Як ви вже могли здогадатися, підйом вгору в наші плани не входив. Ми сиділи на лавці та, затамувавши подих, милувалися цією воістину унікальною спорудою. Жодна світлина, а вже тим більше жоден сувенір, не відражає цієї неймовірної краси, вираженої в найтонших, мереживних деталях конструкції.

Я вже страшенно втомилася, а нам треба було ще пройти приблизно стільки ж, щоб потрапити на вокзал, від якого цілодобово відходять автобуси, що везуть в аеропорт. Наш літак до Тунісу вилітав вранці.

Неподалік від нас індуси та темношкірі продавали численні мініатюрні вежі-сувеніри, що світилися в темряві так само, як і оригінал. Милий індус, швидше за все нелегал, запропонував нам на вибір спиртні напої, які лежали у нього в відрі з льодом. Хто ж відмовиться випити у Франції справжнє французьке шампанське?

І все-таки я відчула, що зовсім не встигла відпочити, коли ми помандрували назад по темних вулицях.

Вже було за північ, проте автомобільний рух, здавалося, не відрізнявся від денного, в одному місці навіть виникла пробка. Попереду нас по тротуару на велосипеді проїхала витончена француженка в платті, спускаючись по вулиці вона раптом впала. Ой-ля-ля! Абсолютно не розгубившись, дівчина сіла лагодити велосипед.

Мені дико хотілося їсти. Вгамувати голод не виявилося проблемою. Ми зайшли в якусь дивну забігайлівку, в якій на місці готували чізбургери, картоплю фрі та інші страви, деякі відвідувачі були явно місцеві, що жили поруч, судячи з їх дружньої бесіди з продавцями. У підсумку, нам вручили наші чізбургери, які не дуже дешево коштували, у вигляді якогось важкого комплексного обіду з картоплею фрі. Все це було незручно їсти стоячи, а вже тим більше на бігу. Одинокий столик було зайнято. Я сіла прямо на вузьких сходах, що вели в тунель метро, закритого на ніч. Доїсти порцію я не змогла, хоч й дуже старалася. Після насичення накатила дика сонливість, яка, до речі, завжди накочує після насичення.

Подальший шлях до вокзалу був вже, як в тумані. Біля лавки, що стояла поруч з дорогою, бо мені весь час хотілося трішки посидіти, ми знайшли монету 2 євро. Був дивний момент, коли я раптом відчула, що на мене рухається дуже сексуальний чоловічий запах. Піднявши очі, я побачила, що назустріч йде величезний старий дід під два метри зросту, надто елегантний, з тростиною.  Він уважно мене розглядав, а за його спиною красиво одягнена жінка дистанційно намагалася відкрити машину для нього.

На одній з вулиць в Латинському кварталі ми бачили сварку молодих хлопців, половина з яких були темношкірими. До речі, в Парижі дуже багато негрів, в порівнянні з Києвом, в якому їх практично немає. Білий солодятко-французик тримав в руках скляну пляшку від вина, в якийсь момент здалося, що бійка неминуча. А потім, можливо, приїде поліція, яку ми вже бачили на мотоциклах! Що робити? Куди бігти? На щастя, хлопці емоційно покричали, розмахуючи руками, та помирилися.

Останнє, що пам’ятаю на автобусній зупинці, до якої ми все ж таки добралися, алілуя, це посмішку молодого хлопчика-негра. Дитячу та безпосередню. Компанія чорношкірих хлопців до зупинки підійшла танцюючи, з граючим у одного з них на плечі магнітофоном.

Дочекатись ранку

Сівши в автобус, я поринула в сон. Прокинулась вже, коли доїхали. Величезна будівля аеропорту імені Шарля де Голля зустріла нас не дуже привітно, на вулиці було прохолодно. Ми довго шукали зал відльоту,спочатку пройшли не там та не туди, що з’ясувалося під час перевірки наших речей.

Потім, коли ми вже проходили там, де треба, взуття, яке встигло натерти мені ноги мало не в кров, задзвеніло. Мені було видано бахіли, щоб я ще раз спробувала пройти крізь рамку.

Побачивши крісла без поручнів я лягла на спину та знову провалилася в сон, як в прірву. В той самий час мій супутник відшукав зал вильоту нашого літака. У величезному аеропорту-місті, всередині якого ходять потяги, щоб перевозити людей з одного терміналу в інший, заблукати дуже легко. Тому потім мій супутник довго шукав мене, я “відмінно замаскувалась”. Він, навіть, підбігав до службовців аеропорту, щоб запитати, чи не втратила я свідомість в туалеті.

Окремо хочеться розповісти про наш зал вильоту, з якимись фантастичними ергономічними кріслами та диванами зі шкіри, схожими на чудові скульптури. Лежати на такому дивані навпроти величезної скляної стіни, що огороджує інтер’єр, здалося королівською розкішшю. Та все ж таки я так й не виспалася. Через деякий час наш літак піднявся в небо над Парижем та полетів у напрямку Африки. 

Яніна Мосієвська
По темі:  Подорож в різдвяну Америку

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *