Нд. Гру 8th, 2019

“Ми усталі от вайни”

…Великі міста повільно пропливають за вікнами автівки. Яскраві, блискучі, вони впевнено живуть своїм метушливим життям. В їхніх мешканців часто немає часу, щоб зупинитись і усвідомити справжню ціну цього Життя. Хоча, хіба можна це збагнути, не знаючи, як виглядає Смерть?..

…Попутна машина. Я зазвичай оминаю великі міста, яскраве світло яких боляче ріже похмурі спогади, особливо вночі. Але сьогодні просто накриваюсь думками, мов ковдрою, і безсило засинаю під вогнями мирного життя…

…”Ми усталі от вайни”, – каже водій скриплячої фури, косо поглядаючи на мою куртку, перемазану сажею від буржуйки. Він просить почекати півгодини, поки поснідає у кафе, але я забираю з кабіни наплічника і тихо розчиняюсь в тумані. Навіщо втомлювати людей своєю війною…

…Похмурий осінній ранок. Широка ріка автомобілів, яка розтікається струмками по прилеглих провулках та торгівельних центрах. Там, трохи далі, під перекресленим білим знаком з назвою міста, від цієї ріки лишиться тонкий потічок. Він несміливо попливе вперед, повз табличку “Донецьк – 240 кілометрів”. Тут прохолодно. Десь всередині різкими поривами відгукується вітер від машин, які примружують фари і пролітають повз. Хочеться якого-небудь тепла, а єдина заправка закрита на переоблік…

… “А що у нас тепер буде? Зовсім зрадонька?” Повідомлення в телеграм від колеги з фонду. Я маю надихати їх робити світ добрішим, але сил вистачає лише на коротке “прорвемось”. І на комок в горлі, який треба проковтнути, поки ніхто не бачить…

… – А давно ви…ну…нас захищаєте?
Срібляста іномарка тихо спиняється біля придорожнього кафе.
– А? Захищаємо? Та я вже не знаю…
Беру наплічник і тікаю за скрипучі двері, до рятівної кави…

… – Закінчуйте вже свою війну. Ну відведіть трохи війська, какая вам разніца, – дає пораду водій іншої вантажівки. На хвилину уявляю собі не дуже героїчну загибель у власній квартирі, де пластикові двері та забиті деревом вікна ніяк не захистять від страшних слів “сіра зона” і гостей з сусіднього Донецька.
– Навіщо ви там вмираєте? – продовжує водій. – Ми знаємо, що війна нас тут все одно не зачепить. Ми втомились.
– А знаєте, я теж втомилась, – кажу несподівано для себе.
– Від війни?
– Від тих, кого захищаю. Зупиніть мені тут, будь ласка…

… Блокпост. База. Моя машина, пошматована часом і війною. Шлагбаум. КПП. Педаль газу в підлогу – розбита вщент траса прострілюється з кулемета. Темна кімнатка, в якій пахне дровами і мишами. Уламки долі людей, які теж до останнього вірили, що їх не зачепить кровопролитний вихор війни. М’ятний чай і невимушені діалоги з тими, хто розуміє тебе без слів. Тут тепло, хоча між шпаринами у стінах свистить штормовий вітер. Здається, погода буде нельотна…

Аліна Косовська  Благодійний фонд «Зорі надії»
По темі:  Яна Зінкевич в українському вбранні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *